| Woensdag, 11 Maart 2009 Jaren |
|---|
 12:07 | 
| | Антрополингвистика |
| Leka007, есть об этом и в книге Назарбаева - кстати, её обложка иллюстрирована письменами, что сродни влесовице. Боюсь кое в чём повториться, но придётся.
Прежде всего, надо различать внешний облик, язык и письменность, причём с учётом их динамики, как то эпохи великого переселения народов.
"Азиаты". Судя по прямым (антропология, генетика) и косвенным данным, современные казахи, алтайцы с одной стороны, и славяне с немцами с другой - далёкие родственники. Читал алтайские сказки - там иносказательно говорится, что у мужчины-предка алтайцев монголоидного типа была белая жена и дети, а после её смерти - чёрная жена и дети, так и возникли алтайцы. Казахи и монолы выводят свои роды от известных татаро-монгольских завоевателей. У монголов практически нет негроидной примеси, а у тюрков она существенна.
"Европейцы". Белые люди (как и жёлтые, чёрные) уже с древности жили разделёнными группами:
1. Автохтонами современной Центральной и Южной Европы были бело-смуглые земледельцы-скотоводы друидско-трипольского типа, копавшие мотыгой и разводившие коз (овал лица клином вниз, как и у негров), а также кавказцы (плоский затылок, крючковатый нос) и волжане (квадратный овал лица). В качестве письменности использовали сложный орнамент (вариант иероглифов), язык был сродни современным западноевропейским.
2. Непосредственно пришлым из Арктогеи (богатой мамонтами, рыбой, водорослями тундро-степной сухой и прибрежной местности, позже занятой Северным Ледовитым океаном, ледниками, болотами) населением Европы стали "сканды" - белые блондины (продолговатый овал лица), расселившиеся через Север Европы. В качестве письменности использовали азбуку готического типа, язык был давно утрачен, слившись с прочими европейскими языками.
3. Пришлым из Арктогеи населением Европы стали и "свасти" - светлокожие, но с заметной монголоидно-креольско и чуть заметной негритянской примесью племена, пришедшие в Европу различными маршрутами: часть через Центральную Азию и Поволжье, часть вокруг Азии через Иран и Кавказ, часть через Иран и Балканы, часть даже обошли после Азии всю Африку, придя в Европу через Карфаген. В качестве письменности использовали азбуку типа влесовицы (рун, обогащённых шипящими и йотированными, приспособленных для письма не столько на кости и камне, как на дереве, лубе и ткани) и "арктогейский" язык, обогащённый шипящими звуками в Центрально-Западной Азии, йотированными и мягкими - в Юго-Восточной Азии.
Современное население стран Европы состоит из всех трёх названных групп. Так, на севере Германии и европейской части России много "скандов", но в целом по Украине, РФ, Беларуси, Австрии, Германии преобладают "свасти". Главные различия между нами не в антропологии, а в языке и письменности: латинизация алфавита и германизация балтийско-ценральноевропейских языков - это признаки упрощения, вынужденного компромисса скандов-свасти с друидско-трипольскими автохтонами, а позже - и с семитами.
| | |
| Vrijdag, 16 Januari 2009 Jaren |
|---|
| 11:03 |
| | Сообщение на форуме... |
| ...моё; интересно, сотрут-не сотрут, подумают-отбросят?:
Да ребяты-демократы. Вы что, ничего не поняли?
В Западном мире Коллективные права и Коллективная ответственность очень строго размежёваны по особому признаку
Соответственно, для одних "демократия" - меч, для других - голова с плеч.
Следствие - нынешний "мировой экономический" (цивилизационный Западный) кризис. И, прежде чем из него выйти, желательно проникнуться его причинами. А то, как при развале СССР: одни - перекрасились, других - перестроили. Думаю, вскоре так уже не пойдёт, идти некуда, цивилизационный тупик.
| | |
| Woensdag, 24 December 2008 Jaren |
|---|
| 09:42 |
| | П’ятий елемент економіки |
| Не грати у піддавки зі вже знесиленим Заходом, а дійсно наповнювати справою вихід з економічної кризи
Почнемо зі світоглядних узагальнень, котрі допоможуть розібратися в суті справи як економісту, так і просто зацікавленій освічений людині.
Чотирьохкомпонентна економіка з “подвійним дном”
Економіка має багато спільного з біологією, так, з поєднання їх ідей виникли екологія і еволюційна економіка. У цьому ключі згадаємо одну біологічну бувальщину: курчат спробували годувати очищеними од домішок відомими на той час компонентами їжі: білками, жирами, вуглеводнями та мінералами. Невдовзі тварини стали дохнути. Тоді з відходів очищення виділили ті речовини, які раніше вважалися брудом, та добавили їх в раціон— і курчата швидко одужали. Оці речовини “бруду” назвали вітамінами — “життєдайними амінами”.
У сучасній економічній науці досі вважаються канонічними лише чотири елемента:
1. Товари і послуги (аналог — білки)
2. Гроші та цінні папери (аналог — жири)
3. Робоча сила; разом із “соціальним навантаженням” — це споживачі (аналог — вуглеводні)
4. Засоби виробництва, разом із предметами виробництва й енергоресурсами (аналог — мінерали, мікроелементи, фосфоліпіди).
Отже “вітамінів”, котрі виконують важливу роль регуляторів процесів обміну, в сучасних економічних вченнях досі не виділено, хоча їх, насправді, використовують, але десь у “другому дні”, тобто і в неявному вигляді, та ще й в прихованих од публічних обговорень дослідженнях.
Проілюструємо сказане побіжним оглядом економічних вчень.
Товарні відносини досліджують теорія маркетингу, логістика. У поєднанні з грошовим елементом, теорію керування товарно-грошовими потоками, засекречують, вивчаючи її, зокрема, у закритих навчальних закладах (Єльський університет, Благодійний університет шт. Каліфорнія — там навчалася донька Дж. Сороса). Ще більш засекречені дослідження, що вивчають нерівноважну динаміку світового руху грошей, товарів, робочої сили та засобів виробництва (включно з інтелектуальною власністю) виконуються на замовлення Римського клубу, Комітету 300 та інших організацій. Дослідження такого типу спираються на світоглядні уявлення як то теорія ентропії-негентропії, “пірамідальні” вчення, такі як саєнтологія. Ця секретна економіка практикує глобальне моделювання, у якому планується економічна війна та досягаються такі цілі, як максимізація майнового розшарування країн світу за статками, з багаторівневою ескалацією нерівноважного руху багатств у напрямку від країн “периферії глобалізації” до глобалізаційних центрів. Такі дослідження, звичайно, виконуються у “другому дні”, тим часом як “назовні” виставляються безнадійно слабкі підручники й агітки в дусі Економікса та неолібералізму, котрі стверджують принципи встановлення ринкової рівноваги та оптимізації. За такої усталеної практики було б наївним гадати, що якісь, по суті зверхні та ослаблено-критиканські вчення, як фізіократія (стверджує реальний сектор економіки, натомість “нової економіки”, котру просувають фінансисти), еволюційна економіка (разом із теорією економічних циклів, стверджує нерівноваженість економічних процесів) начебто здатні створити реальну альтернативу економічному “майнстріму”, неолібералізму. Не прояснюють реальної економічної картини і вчення в дусі М. Вебера (стверджує, що заощадження на оплаті власної робочої сили дозволяє створити засоби виробництва, товари і гроші) чи Р. Солоу (моделювання процесів, коли фондоозброєність зростає через зменшення чисельності населення) тощо.
Поразка економічної школи Заходу в теорії та на практиці
Звідси неважко збагнути, що теоретична економіка Заходу стала настільки заангажованою “назовні” і настільки засекреченою у “другому дні”, що приток нових ідей по суті припинився (те саме раніше відбулося у СРСР) — усе зводиться до обслуговування поточних інтересів західно-базованої фінансової олігархії та її тубільних намісників, а до реальних перспектив “руки не доходять”. Такий тупик розвитку найшов втілення у нікчемних теоріях “постіндустріального суспільства” (що саме “пост” - чи не та ідейна порожнина, яку заповнять китайські економісти?) та “споживацького суспільства” (лише споживати — чи це можливе для всіх і назавжди, та ще й без деградації, без виродження у невдах і паразитів?).
Країни Сходу, котрі знайшли сили створити імунітет проти економічної війни Заходу, з успіхом індустріалізувалися. Фінансисти, через своїх помічників-неолібералів, пояснили робітнику, що треба не виробляти, а споживати, і надали йому споживчу позику, а азійському виробнику заплатили за товар емісійними доларами та євро. А тоді настала закономірна світова економічна криза: робітники західно-прозахідних країн не в змозі оплачувати ледь не силоміць “впарені” їм позики, бо не виробляють, а значить, і не заробляють майже нічого, їх товарний попит впав. А відповідно, зменшилася товарна пропозиція збоку азіатів, котрі переключилися на внутрішнє споживання. І, не зважаючи на те, що емісійні центри знаходяться на Заході, оскільки транснаціональні виробництва перебазувалися з непрацюючого Заходу на працюючий Схід, фінансова олігархія Заходу таки заборгувала азіатам, і не в силах підтримувати високий життєвий рівень свого дезорієнтованого населення.
Очікувана зміна “правил гри” у світовій економіці після глобальної кризи
Світоглядно розширивши теорію економічних циклів до масштабів обговорюваної теми, можна виявити наступну черговість поетапної зміни “правил економічної гри” в політекономічній організації суспільства, та певну закономірність цього процесу:
1. З перемогою соціалізму (радянсько-базованого комунізму-інтернаціоналізму) встановилося централізовано-розподільче планування економіки, котре дозволяло здійснювати підвищення якості робочої сили (освіта), реконструкцію засобів виробництва, зміну товарної номенклатури волюнтаристським шляхом.
2. З перемогою неолібералізму (західно-базованого неоколоніального глобалізму) — панування централізовано-олігархічної економіки неоколоніального багаторівневого (“пірамідального”) типу.
3. З очікуваною перемогою корпоратизму (східно-базованого неоглобалізму) — панування олігопольно-поліцентричної економіки змішаного типу.
Принцип зростання гнучкості: політекономічна організація суспільства з плином часу стає не простішою, а гнучкішою.
Цей принцип, з одного боку, зайвий раз відкидає як безпідставний основний постулат неолібералізму про бажану мінімізацію втручання в ринок (насправді мінімізується втручання країни-жертви на користь національних і транснаціональних агресорів у економічній війні). З іншого боку, цей принцип дозволяє припустити, що корпоратизм і наступні типи політекономічної організації груп країн мають бути дедалі гнучкішими, сприймаючи ініціативи “знизу”.
Далі, залучивши сінергетику, можна стверджувати, що світова економічна криза, яка настала, буде використана як точка біфуркації для виходу на новий рівень політекономічної організації суспільства. Причому, цією можливістю можуть скористатися не лише країни Азії як то АСЕАН, Китай, Південна Корея (сучасні центри корпоратизму) — обов'язково відбудеться зміна рангів у залежності від реформаційної активності країн світу. Так, “вікно можливостей” постсоціалістичних країн наступне:
1. Подальше дотримання неоліберального курсу, із закріпленням і поглибленням низького неоколоніального статусу — не суть важливо під США чи Китаєм.
2. Переорієнтація на корпоратизм, зі швидким налагодженням перекладацької роботи над виданнями з економічної школи Сходу та відповідного практичного руху (у цьому напрямку вже діють Білорусь і Казахстан)
3. Створити теоретичну і практичну базу “Слов'янської економічної школи” (у перспективі), альтернативну неолібералізму, з більшою чи меншою часткою запозичень із корпоратизму.
Кожний наступний із названих сценаріїв дозволяє на порядок-два збільшити економічний і політичний потенціал країни — як населення, так і керівної еліти.
“Слов'янська економічна школа”
Як бачимо, дуже заманливо піти саме шляхом втілення третього сценарію. Зробимо пропозицію, або ж припущення, що в основі такої школи може бути ідея 5-го елементу в політекономії (див. перший розділ).
Якщо ми не чисті матеріалісти-технарі, та не піар-менеджери неоколоніальної глобалізації, а вчені-економісти, то нам неважко підтвердити, що за кожною формулою і кожним формулюванням в економіці стоїть живий економічний інтерес — саме тому економіка справедливо відноситься до гуманітарних наук. Відповідно, “вітаміном”, або ж п'ятим елементом економіки, є саме ця субстанція, назвемо її МОТИВАНТ.
Без вмілого застосування мотивантів, економіка тяжко хворіє, країна втрачає високий статус і не здужає підвищити низький, повільно виходить із криз, а “зовсім” без мотивантів економіки не існує зовсім. Подібно до вітамінів чи хімічних каталізаторів, одні мотиванти активують процеси обміну чи роблять їх можливими, інші оптимізуюь чи гальмують економічну активність. Отже, виділимо, побіжно, основні групи мотивантів:
Група П:
податки та податкові пільги, універсальні;
спеціальні акцизи (мито, збори);
квотування (ліцензування, концесіонування);
амортизаційні нарахування і пільги.
Група І:
інтелектуальної власності загальні привілеї та обмеження (патенти, товарні зразки, корисні моделі, ліцензії, ноу-хау);
спеціальне регулювання інтелектуальної власності (закриті відкриття і патенти, роздержавлення інтелектуальної власності держави тощо);
пільги та привілеї інноваційно-активним, у тому разі науково-технічним, малим та середнім підприємствам.
Група Н:
новостворених, у тому разі нових у галузі в даній країні підприємств стартові й інші пільги;
тривалої дії протекція (захист) підприємств, зазвичай певної галузі;
державних замовлень черговість і порядок;
приватизації, націоналізації і денаціоналізації, реприватизації тощо норми, правила, обмеження тощо.
Група С:
загальні структуроутворюючі регулятори, як то ескалаційні (“автоматично” нарощувані по ходу технологічного ланцюжка, або так само зменшувані) податки, і відповідні угоди в міжнародній торгівлі, як то договори про уникнення подвійного оподаткування;
спеціалізовані структурні податки як то на “застарілість технології”, що застосовуються по відношенню до певних неперспективних галузей, а також відповідні премії за скрапацію (ліквідацію) застарілих промислових потужностей і пільги на придбання нового обладнання на заміщення.
По суті, мотиванти відомі всім економістам, проте йдеться про те, щоб їх застосування набуло вирішального значення у прийнятті економічних рішень на державному рівні, стало обов'язковим, було предметом реальних обговорень, позбавлених замовчування й придушення збоку неоліберальної цензури.
Треба подолати практику, коли економісти, пробачте, паразитують на новій техніці, а не стимулюють її створення. Ось показовий приклад: в незалежну Україну, у м. Вишгород під Києвом, повернувся репресований “за совєтів” колишній директор цегельні. Він був страшенно здивований і обурений: технологія й обсяг виробництва по суті не змінилися, але із цехів єдиної цегельні утворені окремі заводи; і, якщо раніше в конторі він працював з однією бухгалтеркою, та вона добре справлялася на рахівницях, то тепер на кожному заводі чисельна бухгалтерія на комп'ютерах ледь порається.
Негожа і практика, коли основні економічні дебати, оплачувані державним коштом, точаться навколо обсягу емісії та річного держбюджету — адже ці питання не розв'язують стратегічних цілей, не збагачують країну, не потребують зосередження усіх розумових здібностей великого штату високих професіоналів.
Основні складності, в питанні поширення мотивантів у економічній теорії та практиці, це: наявність політичної волі, вміння розв'язувати організаційні питання, ресурси для подолання безсумнівної протидії збоку “ліберастів”. Застосування мотивантів відповідає вище згаданому принципу зростання гнучкості політекономічної організації груп країн, кращого сприйняття економічних, науково-технічних та інших ініціатив “знизу”. На мою думку, воно також цілком спорідне слов'янській натурі, яка бажає ясних орієнтирів та довіряє їм.
| | |
|
Profiel 
Privébericht 
Gastenboek 
Fotoalbums 
Clubs 